Історія військовослужбовця Віталія на псевдо "Балу"
«Світ ловив його – і… спіймав», у тому розумінні, що армія, до якої, Віталій, головний сержант стрілецької роти на псевдо «Балу», колись жодних добрих почуттів не плекав, врешті поглинула його, зробила своїм.
Його дядько, найбільший авторитет у родині, служив у Міністерстві оборони та не раз давав хлопцю можливість вступити до військового ВУЗу та хлопець дивився на пострадянську армію і бажання пов’язувати з нею долю не виникало. Натомість Віталій закінчив Кропивницький педагогічний університет, за спеціальністю «політологія». Тут, здавалося, він поцілив у «десятку», політтехнологом долучався до виборів у Верховну Раду тож, як висококласному спеціалісту, платили йому добряче, проте відчував: ні, не моє це… Зрештою знайшов себе у виготовленні м’яких меблів, особливо дитячих. Збирав цю затишну красу, займався збутом, керував виробництвом – це саме той щасливий випадок, коли хобі поєдналося з роботою.
«Я суто цивільна людина», – любить повторювати головний сержант. На перший погляд, воно так і є: зовнішність рафінованого інтелігента, літературна мова, аж занадто коректна поведінка та субтильна статура, до якої геть не пасує невідь звідки прилиплий позивний «Балу», та це враження оманливе. На самому початку вторгнення «абсолютно мирний» покинув свої дитячі меблі та пішов до військомату. Служив Віталій простим стрільцем, та коли під час виходів на бойові завдання виникла проблема з командуванням взводом, солдат узяв її на себе та впорався. Ці здібності були помічені, тож пройшовши відповідні курси «Балу» став молодшим сержантом. Командування таких воїнів цінувати вміє, тож з часом він обійняв посаду головного сержанта роти, проте, як й раніше, філософськи ставиться до подальшого кар’єрного зростання. «Я за званнями не женуся, краще б солдатом залишався, – повагом розмірковує Віталій. – Надто велика відповідальність лягла на мене, зрозуміло, стараюся чесно й сумлінно виконувати свої обов’язки».
Еге ж, екстремальні умови перетворили «білого комірця» на брутального воїна, проте у глибині, за нашаруванням суворості, збереглася його чутлива сутність. «Маємо цінувати кожен момент свого життя й не озлобитися на весь світ, не засуджувати тих, хто не воював, залишити ненависть тут. Кожного з нас вдома хтось чекає, тож ми обов’язково повернемося, несучи перемогу та любов».
