Історія військовослужбовця Руслана на псевдо "Парадокс"
Ще древні римляни стверджували, що легіонер воює найперше шлунком, а вже потім – мечем. З тих часів у цьому плані нічого не змінилося: війна війною, а обід – за розкладом. І саме тому не можна переоцінити роль таких військовослужбовців, як Руслан, сержант з матеріального забезпечення роти вогневої підтримки на псевдо «Парадокс». Від нього напряму залежить, чи буде підрозділ вчасно і як слід нагодований, одягнений-взутий, забезпечений боєприпасами та пальним. І треба зазначити, це саме той випадок, коли людина у своїй військовій спеціальності втрапила у десятку!
Виріс Руслан на Кіровоградщині. Школа, потім – училище, де набув фаху слюсаря з ремонту та обслуговування автомобілів. Паралельно була ще музична школа по класу баяна й, як то кажуть, вміння за плечима не носити – 10 років він на синтезаторі грав по весіллях для добрих людей. За свої 43 роки Руслан чимало професій перепробував: мотався по мегаполісах будівельником, виготовляв тротуарну плитку, навіть рибу коптив. Коли оце років 15 тому знайшов себе комірником великих торговельних мереж та осів в Одесі. Тут і застала його велика війна…
«Я знав, що воно ось-ось розпочнеться, так і вийшло – 24 лютого прокинувся від вибухів, одразу подався в центр комплектування… За два тижні я вже був в одному з батальйонів ТрО, про що жодного разу не пошкодував».
Спершу «Парадокс», як його бозна-чому прозвали хлопці, був стрільцем, однак невдовзі командування дізналося про його цивільну спеціальність комірника та запропонувало нинішню посаду. Руслан Сергійович спершу, після базового навчання, отримав звання молодшого сержанта та навздогін ще й курси з військової спеціальності пройшов. «Виявилися дуже суттєві відмінності від того, чим я, як комірник, займався у цивільному житті», – зізнається «Парадокс». – «Довелося опановувати воєнну специфіку, безліч нюансів, зате відтоді я почуваюся абсолютно на своєму місці. Буває, хлопці мені «зірвуть центральний нерв», думаю, навіщо я з цим зв’язався, а тоді охолону й розумію, наскільки це важливо, просто необхідно – і далі тягну того воза. Це – моє, я знаю та люблю свою роботу, й побратимів, з усіма їх витребеньками, забаганками та складними натурами. Скажу більше: я вже настільки звик, прижився у війську, що навіть перебування на цивілці під час відпустки створює мені дискомфорт. Тому так: дай Боже швидшої перемоги, а після неї я обов’язково хочу залишитися у війську. Та й чимало хлопців, я знаю, планують продовжити службу. Отже, будемо і надалі разом, а ми вже давно рідніші за рідних».
